Суд



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Недiля. Був дощ, i надворi ще не зовсiм прояснилося. Але сонце прудко бiгло з — за туману, золотило баню церкви i наближалося до економiï. Земський начальник Михайло Денисович Самоцвiт, вигодований, опецькуватий чолов'яга з пiдстриженими, мов стрiха, чорними вусами й розтопiрченими вухами, що дуже нагадують лiхтарi бiля брички, вийшов iз душних покоïв надвiр i поволi ходить собi бiля Ґанку, балакаючи з гостем. Гiсть, молодий, високий панок iз блiдим, млявим лицем i з жовтяками пiд очима, приïхав позичити жатку, але Самоцвiт послав прикажчика на село, й видати ïï нема кому. Ходять i чекають балакаючи. Гостю нудно i нiколи, але вiн покiрливо ступає поруч хазяïна, невпопад усмiхається i киває головою. На ньому синенький коротенький пiджачок, кишенi якого пошитi так високо, що коли панок кладе туди руки, то нагадує трав'яного коника з пiднятими нiжками. Бiля Ґанку спориш у росi, у гостя вже мокрi ноги, але вiн покiрно слухає хазяïна, лише iнколи з ненавистю поглядаючи на кiнчик його сiрого вуха й носа, що нiби виглядають з — пiд начальницького дворянського картуза. Самоцвiт говорить про гарну погоду, а гiсть несмiливо каже, що, може б, йому видали жатку й без прикажчика? Самоцвiт з веселим нетерпiнням скрикує, що раз вiн сказав, що дасть, значить, дасть. А сам жатку не пускає в хiд через те, що має косарiв. Це машини трошки кращi... Не зламається й не спортиться... То, голубе мiй сивесенький, єрунда, що кажуть, нiби жаткою лучче. Плюньте! Косар i жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход... Зогний вона собi там... Далi Самоцвiт говорить, щоб сусiда не боявся, що не дадуть йому жатки. Ось приïде прикажчик, i все владнається. А поки запрошує гостя подивитися на його суд. Сонце випiрнуло з саду. Враз стало ясно i душно. Земський начальник кректить, витирає хусткою пiт, знiмає кiтеля i просить вибачення у панка, що вiн з ним так по-простому, по — малоросiйському говорить. I питає: Та ви й самi, здається, трошки з наших?.. Ваша фамiлiя саме така, малоросiйська... Дуринда — це чисто наша, хохлацька... Гiсть злегка червонiє, мiшається, хоче заперечити, але потiм вмовкає. Ради празника в дворi людей не видно, тiльки бiля кухнi стояли Дуриндiв кучер i Самоцвiтiв, а також рябий Спиридон. Вони весело про щось розмовляли. Самоцвiт говорить, що тепер не люблять простоти. А все з викрутасами, по — новомодньому. Ось хоч бий з мужиками. Були у Полтавi бунти. Звичайно ж, як нема чого ïсти, то й святий збунтує. Ну були собi бунти та й були. Побили, покарали, та й годi. Так нi. Розсилають бумаги по всiх губернiях, щоб земське начальство роз'яснило селянам их отношения к поме-щикам и к тем неблагонамеренным лицам, кой сии отношения обостряют. А як пояснити мужику, що таке неблагонамеренные лица? Не скажеш же, що це такi лiца, що хотять зрiвнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що бунтують вас... А чого ж ïм нас бунтувать? — А того, що думають, нiби вам погано живеться. — Атак, так, спасибi ïм, погано, погано... Правду кажуть, добрi люди, дай Боже здоровля. А ти тiльки нагадай козi смерть, так i пiшло, мужик тобi вже й до смертi незабуде, що йому погано живеться... I ти там уже хоч плюй йому в очi, а вiн усе буде казать на цих неблагонамеренных: Добрi люди, дай Боже здоровля. Ось i все роз'яснення. I По йому ще скажеш? Люби свого помiщика? А чого ж помiщик мене не любить? — скаже вiн. Тому i виходить, що не неблагонамеренные лица, а сам земський начальник мужикiв бунтує. Самоцвiт згадав iще одну iсторiю. Є в нього приятель у сусiдньому повiтi, земський начальник. Донесли йому, що в одному селi з'явилися прокламацiï. Поïхав вiн туди швидко, звелiв зiбрати всiх людей до волостi. Прочитав прокламацiю й питає грiзно: Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?! А вони: Та бачимо, спасибi вам... Так добре прочитали, що як на долонi все. По-божому написано, справедливо... Приятель у гнiв: Хiба я... для того читав, щоб ви хвалили? А селяни: А для чого ж? От тут i роз'ясни ïм, що те, що, по — ïхньому, написано по — божому, для начальства — по — чортячому. Там же (каже, значить, мiй приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас. — А що ж, кажуть йому, як правда. — Як правда?! То вий на царя возстанете? — А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. ...Та краще ж за правду погибнуть! От тобi й роз'яснив! Дуринда зацiкавлено спитав, що ж було далi. Самоцвiт вiдповiв, що селяни взяли та й змовилися не йти до свого помiщика на роботу, поки той не пiдвищить плату. От i роз'яснив. А не роз'ясняй вiн, вони б, може, й досi не знали, чого ïм треба i як треба робити... Дуринда задумливо бубонить, що i в нього таке саме. Косарi вимагають по 20 копiйок надбавки. Якби не приïхав позичати жатку, то й справдi б довелося давати. Ну, от! — живо пiдхоплює Самоцвiт. Це у вас, потiм у другого, у третього. ...Тепер, брат, мужик не той... Тепер... тiльки силою держи, та й то бiйся... А роз'яснення — це смерть... Ти йому кажи: Бог велить слухать царя й начальство, а вiн тобi: А Бог сказав, щоб рiвнi були. Ти йому: Бог велiв у потi чола хлiб зароблять; а вiн тобi: А Бог велiв усiм робити, а чому ж пани нiчого не роблять? Тепер мужика не обдуриш, вiн уже йсам бiльше пана знає. До манiфесту селяни думали, що цар ïм поможе, а тепер бачать, що й цар за панiв. I Самоцвiт продовжує: Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив... Знаю я вже ïх, як своï п'ять пальцiв... То ж добре, каже, якщо таке становище ще хоч з 10 рокiв протримається. Земський начальник сумно пiдморгує i робить рух пальцями, нiби вбирає блоху. Дуриндi робиться чогось сумно — сумно i дуже жаль себе. Вiн уявляє, як приходять мужики, вiдбирають у нього все й женуть iз землi та з економiï. Але потiм усмiхається й говорить: Ерунда! Ничего с того не бу-дет... Самоцвiт йому заперечує i поривається битися об заклад на тисячу рублiв i жатку, що через десять рокiв цього не буде. I рiшуче каже, що не треба мудрувати, полiтикувати, роз'ясняти. Винуват мужик — в морду, i все. Потiм ще раз пропонує гостю подивитися на його суд — скорий, правий i справедливий. От зараз прийде один... мужичок... Вже два рази замiчався в тому, що заводить розговори з мужиками про панiв, про землю... Раз, два... третiй в вухо — i марш! I нiкакiх роз'ясненiй!.. Да!.. I от десять год у цiм селi, а спитайте кого, чи у мене було коли, щоб вони устроïли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був... Яку раю!.. Тепер — от по тридцять копiйок у день роблять менi... А скажу, й по десять робитимуть... I ще десять год буду — i нiчого не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб'ю морду — i всiм розговорам у селi кiнець... А коли, продовжує Самоцвiт, посадити його в тюрму, то через мiсяць — два вiн там такого набереться, що й за два роки не виб'єш. Отже, одно, чим можна здержать мужика, то... бить його треба... Бить, бить i не давать i вгору глянуть... I мовчки бить, без усяких розговорiв! Сусiди сiдають на схiдцях, дожидають винуватого. Дуриндi вже не хочеться жатки, а дуже кортить суду. Вiн мрiє, як би гарно було, коли б усi мужики зробились одним чоловiком. Дав би раз у вухо — i добре було б, i жатки не треба позичати. Самоцвiт знову каже, що мужик вже знає свою силу, уже починає говорити, що всi рiвнi, що всiм треба робить, що в одного пана бiльше землi, нiжу цiлого села... А що ж буде, як вiн ще порозумнiшає? I сам собi вiдповiдає: Полетимо ми з вами, аж загудить, молодой человєк! Раптом якась постать замаячила на дорозi. Самоцвiт командує приготуватися i сидить на Ґанку з таким рiшучим виглядом, нiби йому зараз мають виривати зуби. У двiр вступає високий, огрядний мужик з рудою, майже червоною бородою. Обличчя у нього теж червоне, спiтлiле, невеличкi зеленуватi очi стурбованi, а хитрi губи мiцно стуленi. Крутоноженко? — рiзко питає його земський начальник. Так точно! — поспiшно вiдповiдає мужик.
— Нiканор? — Нiкак нєт, Никихвор! — Все одно!.. Знаєш, чого я тебе кликав? — Так точно... казав прикажчик. Що, значить, кликали, а точно, щоб дек... не звестєн. Потому, виходить... как вина моя дєйстлiтєлно, єсть... то... — Ну, добре! — перебиває його Самоцвiт. — Пiдожди трохи... Крутоноженко вiдважується подивитися навкруги. А земський пiдводиться i кричить кучерам, щоб тi йшли геть з двору. Крутоноженко, видно, вже трохи заспокоïвся. Але руки все ще дрижать i нервово йорзають по козирку картуза. Самицвiт пiдкликує селянина ближче i питає, чи той визнає себе винним. Крутоноженко каже, що визнає. Дiйсно, вiн колись пiймався на тому, що продавав водку. Тепер ж не знає, у чому винен, хiба що хтось неправдиво донiс. Але говорить про все це такими плутаними словами, що Самоцвiт з Дуриндою нiчого не розумiють. Земський начальник звертається до Крутоноженка: ...Ти менi кажи: ти винуват? — Винуват. — Знаєш, у чому винуват? — Та... Знаю. — Хочеш, щоб я тебе в суд потягнув? Крутоноженко неспокiйно дивиться начальниковi в очi й говорить, що нi, не хоче. Земський знову: А наказать тебе за вину твою треба? Селянин iз жовтого знов робиться червоним.
— Ну? Що ж мовчиш? Признаєш мiй суд чи хочеш, щоб я тебе потягнув у настоящий суд i заморив тебе в тюрмi? Га? Признаєш? — Так точно, признаю. — Ну, то ось тобi... Р — раз! Бiлий рукав Самицвiтовоï сорочки миготить у повiтрi, чується один ляпас, другий. Раптом Крутоноженко нахиляється, тримаючись за носа. У нього крiзь пальцi червонiє кров.
— Ну, от... Кров з носа... — незадоволено й докiрливо бурмоче Самоцвiт. — ...Стидався б... Наче дитина маленька. Селянин виправдовується, що, мовляв, парко надворi. У цей час за ворiтьми чується якийсь галас. Здається, що ведуть когось чи драка там. Нарештi у дворi з'являється прикажчик з цiлим гуртом людей. Усi щось кричать, сiкаються до прикажчика й поглядають на високого рудого мужика без шапки й пiджака, дуже схожого на Крутоноженка. Земський начальник питає, що це за люди, що за крик. Прикажчик говорить, що бунт. I показує дрижачими руками бумажки. Самоцвiт читає папiрчик, i лице його робиться все червонiшим i червонiшим. Грiзно питає: Хто читав?.. Хто роздавав? Прикажчик вiдповiдає, що читали всi, а хто роздавав — не бачив, бо ходив до Никихвора Крутоноженка, як пан наказав. Потiм пiшов до волостi, а там селяни. Вiн сказав Тм, щоб завтра ранiше виходили на роботу, а тi стали кричати, що за таку плату хай пошукають дурнiших робити. Тодi прикажчик зрозумiв, що тут щось не те. Став вимагати тi бумажки, що селяни читали й поховали, а вони йому показали дулю. I пановi сказали вiднести...
— Так ти смiв це казати? — злiсно повернувся до високого мужика Самоцвiт. — Про дулi я нiчого не знаю, — похмуро одповiдає високий. — А про те, щоб не йти на роботу, казав... I ще казатиму!.. Де ж таки видано, щоб дорослiй людинi та по тридцять копiйок у жнива платилося?.. Та краще пальцi своï гризти, нiж за таку плату робити... Земський просто нiмiє, потеряно розводить руками. Раптом оживає i суворо гукає високого: Ступай сюди! Той допитується: Чого? — Так ти хочеш, щоб я тебе в тюрму одправив? — А за що мене в тюрму? — Ага!.. Так ти так!.. Не хочеш, не треба... Будеш же ти каяться! — Нема чого каяться... Чого менi каяться... — Добро, добре... Як його звуть? — Крутоноженко, ваше високоблагородiє! — поспiшно вигукує прикажчик. — Як? Крутоноженко? Який Крутоноженко? — Та от сей же! Никонор Крутоноженко... Не той, що я кликав до вас... То Никихвор, а це Никонор... То брат цього. — Постой! — раптом перелякано дивиться на його Самоцвiт. — Хiба ж я тобi казав Никихвора кликати?.. Прикажчик теж лякається i мовчки дивиться на земського. Перший Крутоноженко, зачувши цю розмову, пiдходить ближче, тримаючись занiс, пильно дивиться i щось напружено думає. Новий Крутоноженко поглядає на першого i теж щось думає. Самоцвiт знову накидається на прикажчика i кричить, що казав йому кликати Никонора, а не Никихвора. Хм... — стурбовано бурмоче прикажчик, — Ну да, Никонора... Ошибся... Земський начальник знову лає прикажчика, що через нього вiн чоловiковi безневинно морду розбив, кров пустив. Прикажчик зовсiм прибитий, зiгнувся i тiльки клiпає очима.
— Ати, Никихворе, — вмить повертається Самоцвiт до першого Кру-тоноженка, — чого мовчиш? Якого чорта прилiз? От тепер i зрадiй... У валцi чується смiх i голоси: — Ось так краще: кравець згрiшив, а шевця повiсили! — Нiчого, вони брати, то подiляться! — задумливо кидає якийсь дядько... Але побитого Крутоноженка це, очевидно, не влаштовує. Вiн уже не держиться за носа i кров ллється по обличчю, падає на пiджак. Очi його дивляться на Самоцвiта смiливо й з ненавистю. - Нi, я так не хочу, ваше благородiє, — говорить вiн рiшуче. — Це непорядок. Хоч ви й начальство, а безневинно людей нема чого бить... Я Луду жалiться... Це не суд, а розбiй!.. I Iри цих словах Самоцвiт аж сатанiє: — Розбiй? Мiй суд розбiй?! - Авжеж, розбiй! — одсовуючись назад, але й собi сатанiючи, кричить I Никихвор. — Що то за мода так бить людей? Який то суд? Суду городi, а не надворi... Самоцвiт не видержує, кидається на Никихвора, але той ховається у валку людей. Hачальник тупотить ногами i вимагає дать йому обох братiв. Всiм стає страшно, але стоять мовчки. Блiдий переляканий Дуринда зi страхом дивиться на почервонiлого, що от нiби зараз бризне кров, Самоцвiта. Той сiдає на Ґанок, п'є воду i сидить деякий час нерухомо. Потiм каже до панка: Ще колись так i удар буде... Вспильчивий я друже... I наказує пiдготувати бричку, зв'язати обом Круктоноженкам руки й посадить на передок. Вiн повезе ïх до мiста i покаже справжнiй суд. Прикажчик, радий, що не попало за ошибку, зривається з мiсця i бiжить виконувати наказ.
— А жатку, значить, я уже без вас возьму, Михайло Денисович? — несмiло нагадує Дуринда, йдучи за ним. Тодi Самоцвiт згадує про жатку, кличе прикажчика й питає, скiльки в нього працює строкових людей. Лука вiдповiдає, що з тридцять буде. Начальник каже, щоб селян не чiпав — сам розщитається, як приïде, а строкових вигнав i замiсть них поставив жатку. Дуринда скринує здивовано, адже жатку обiцяли йому. Самоцвiт повертається до нього й говорить зi злiстю, що, мовляв, хiба вiн не бачить, що робиться тепер. Дуринда стурбовано благає сусiда дати йому жатку, як обiцяв, а з бунтiвникам справитися своïм судом, але той лише махає рукою на селян i мовчки йде до покоïв. Через пiвгодини з двору виïжджає бричка iз Самоцвiтом i зв'язаними Крутоноженками. З обох бокiв дороги стоять селяни й похмуро дивляться ïм вслiд. На ровi стоïть засмикана конячина i сумно хитає головою. Дуриндi здається, що вона промовляє до нього: Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человєк!

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, СУД, ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Суд