САЛДАТИКИ!!



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Сiрий холодний березневий ранок. Хмари темним густим димом нависли над селом i повзуть кудись далеко — далеко. Сiче пронизуватий тонкий дощик. В кiнцi села, при самiй дорозi, стоïть велика валка селян i чогось чекає. Худi, блiдi лиця та похмурi i болiсно сердитi, очi дивляться кудись у поле за невеличкий лiсок... Аз села все пiдходять люди: чоловiки, дiти, баби, навiть старi дiди i похмуро питають, чи ще нема... ïм вiдповiдають, що ще нема, i щоб i довiку ïх не було! Стоять мовчки, тiльки iнодi тихо плаче якась баба. ïï зупиняють, суворо заспокоюючи: Каже ж тобi дядько Явтух, що нiчого не буде... Годi... Жiнка не заспокоюється й питає, а що, коли стрiлятимуть, яку Кавунiвцi?
— Ет!.. Мовчи краще!.. I без твого плачу тут... гiрко... Стрiлятимуть, то й стрiлятимуть... Однак з голоду здохла б. — Дiтки ж у мене. — I дiтки повитягувались би... Люди розступаються, i до баби пiдходить невеличкий, сухенький чоловiк у рудiй свитi. Плаче? Боïться? — повертається вiн до всiх, ледве — ледве усмiхаючись доброю, ясною усмiшкою. — Стрiлятимуть, каже... — одповiдає хтось похмуро... — У Кавунiвцi трьох убили, — знову схлипує баба, i чистi сльози котяться по глибоких зморшках ïï худого негарного обличчя i падають на подрану свиту.
— Не бiйсь, Ярино, не стрiлятимуть, — тихо i не всмiхаючись уже, говорить Явтух, i щось таке тверде, ненарушиме, нiби свiтиться на його маленькому гостренькому лицi, що не тiльки бабi, а й усiм стає якось легше i здається, що й справдi не стрiлятимуть. Балачки стихають, потiм знову десь виривається гiркий, неупинний плач, повний муки i страху перед тим, кого тут чекають... I знов Явтух iде туди, знов чується його твердо спокiйний голос... А на селi десь виє голодний собака, мов прорiкаючи щось страшне, холодне, тяжке. Нi плач, нi понурий мокрий ранок не можуть зiгнати з Явтухового обличчя того спокою й твердоï вiри, що свiтиться в його маленьких, сiреньких очах. I всi вiрять, хотять вiрити йому. I нiхто вже не дивується тому, нiхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало i примiчали в селi, тепер мов староста або старшина мiж ними. А сталося ще якось несподiвано. До вчорашнього дня жило собi село, як i ранiше: голодали, болiли, умирали. Хiба що з'явилися чутки, нiби скрiзь стають мужики проти панiв i вiдбирають собi ïхню землю. Говорити — говорили, а щоб самим щось зробити, то нi: як ходили до пана Партнера в економiю за 10 копiйок в день, так i тепер ходять. Як ïли раз на тиждень якесь вариво на водi з двома — трьома картоплинками, так i ïдять. I тiльки з ненавистю лаяли i Партнера, i земського начальника, i навiть самих себе. Аж ось з'явилися бiля кожноï хати якiсь бумажки, невiдомо ким пiдкинутi. Селяни читали ïх, i хоч не все добре розiбрали, але зрозумiли, що там написано про них. Про голод, про панiв, що обдирають мужикiв, про царя, що гуляє та п'є за мужицькi грошi. Село немов прокинулось. З якоюсь дикою ненавистю i злiстю закипiли болачки по хатах... I хоч продовжували ходить до пана на роботу за тi ж таки 10 копiйок, але не було вже тiєï покiрливостi i боязкого пiдлизування, з яким ранiше кожний випрохував у нього роботи; суворо й похмуро робили вони на нього, нiби чогось чекаючи. Прочитав таку бумажку i Явтух. Раз, удруге, i дуже замислився. Тихо ходив по селу i дивився кудись далеко. Так думав щось днiв зо три. Потiм пiшов до старости, поговорив з ним, а на другий день соцькi вже скликали усiх до волостi на сходку. I ось мало не все село зiйшлося перед волостю. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, щось бовкнув i поступився мiсцем Явтуховi. Явтух вийшов наперед. Блiде, зморене холодом i тяжкою роботою лице його було гостро — спокiйне i тверде... Вiн голосно i дзвiнко почав говорити. Спочатку плутався у словах, запинався, але не соромився цього. Чим далi, то бiльше i бiльше розходився i, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровано слухали його. Явтух казав, що у цих бумажках правду говорять. Селян обкрадають, грабують. А вони роблять далi i мовчать. Хто за них заступається? Цар? Але де ж вiн, чому мовчав, коли селяни просили, щоб земство видало з казни хлiба? I де тi грошi, що вони дають щороку? ïх, як собак, скрiзь женуть... А хто ж робить, як не мужик? Годi мовчати? Он кавунiвцi пiшли до свого пана, забрали хлiб... I нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... Треба неправду вигнати... Скрiзь тепер неправда... I неправду робимо. Не по правдi й ми живемо! Сказано: В потi лиця ïж хлiб... Хто так не робить — не по правдi робить. I хто помагає цьому — i той не по правдi робить. А ми пiдсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тiльки ïдять та п'ють за нас... Скрiзь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, грiха робити... Правду написано в бумажках......Той має право на землю, хто робить на нiй!.. Явтух говорив, що треба скрiзь знищити неправду, йти до всiх панiв i у всiх вiдбирати, хай тi самi роблять у потi лиця. Промовець замовк, а селяни заговорили всi разом, сварячись комусь, лаючись i подекуди навiть плачучи. Довго гомонiли. А ввечерi з'ïхались бiля Явтуховоï хати i тихо посунули по темнiй вулицi довгою низкою возiв. На передньому возi ïхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком. Було темно i в селi, i на горi в економiï. Бiля ворiт селян уже чекала панська челядь, яку поставив Партнер, якось дiзнавшись про сход. Служники спитали, хто ïде, ïм вiдповiли, що своï, до пана по той хлiб, що мужицькими руками склав вiн у своïх клунях. Iз-за ворiт раптом вискочив сам пан i закричав скажено: Ваш хлiб? Ваш хлiб?.. Почав лаяти й проганяти селян. Але Явтух попросив його вiдступитися по — доброму. Партнер кинувся до коней, а чиïсь руки вхопили його ззаду, зiм'яли й вiднесли, як дитину, до покоïв. При цьому йому порадили сховатися в хатi й мовчати. Пана мов пришибло. Довго сидiв у покоï, не слухаючи питань переляканоï жiнки. Потiм одягнувся як у дорогу i вийшов надвiр. Бiля амбарiв вешталися люди, носили щось на плечах до своïх возiв. Постоявши трохи, Партнер пробрався до стайнi, взяв коня i потихоньку виïхав. Проïжджаючи мимо возiв, не витримав, закричав, що незабаром вiн побачить, як селяни солдатськими кулями будуть дiлитися. Хлiб дiлили до пiвночi. Потiм тихо роз'ïжджалися, домовляючись завтра йти у Бiлi Берези, до iншого пана. Весело запалали печi по хатах, вперше за багато днiв селяни ïли по-людському. А вранцi до Явтуха прийшов Iван i сказав, що йдуть солдати. Пан повернувся, його жiнка й паничi самi рiжуть курей на обiд офiцеровi, який йде з солдатами з мiста. Явтух наказав скликати людей на вигон. I от вони сходяться i чекають салдатiв, а Явтух ходить вiд однiєï групки людей до iншоï i заспокоює, що, мовляв, нiхто не стрiлятиме за правду. А в Кавунiвцi тому трьох убили, що нiхто солдатам не розповiв, не довiв, чого i як забрали хлiб. Хiба ж солдат знає, хiба вiн бачить, що не по правдi стрiляє? Треба сказати, на кого вони руку пiдiймають... На своïх же — на батькiв, на братiв... Микола раптом питає, що ïм робити, коли раптом почнуть стрiляти: тiкати чи битися? Явтух запевняє, що нiзащо не стрiлятимуть, адже ж селяни не злодiï якiсь чи розбишаки. I Микола сам для себе постановляє, що буде битися. Iдуть! — раптом виривається вiдразу у багатьох i холодним щемом вiдзивається у серцi. Розмови стихають, i всi напружено дивляться на щось сiре i довге, що повзе з — за лiсу по полю i нагадує велику гадюку. З ружжями! — тихо промовив хтось. Всi заворушилися; десь захлипала жiнка, запищала дитина, але ïх зразу спинили... Почулася якась рiзка команда офiцера. Селяни ще бiльше зблiдли. Хтось молився, хтось хлипав, але ïх уже не спиняли. Сiра гадюка перетворилася на рiвний живий тин людей. Цей тин iшов прямо, гулко ступаючи сотнею нiг по калюжах i, здається, не чув i не бачив перед собою нiчого, крiм свого офiцера. Ось уже видно червонi, заляпанi грязюкою лиця солдат, жовте, безвусе, прищувате обличчя бiлявенького офiцерика в сивiй шинелi. Офiцер командує ротi зупинитись. Потiм повертається до селян i звисока питає, чого вони тут зiбралися. Пограбували, а тепер просити вийшли? Але з валки хтось вiдзивається, що вони нiкого не грабували. Офiцер кричить: Что?.. Ктотам говорит, вийди вперед! З валки поважно виступив Явтух i став спокiйно говорити, що вiн нiкого не грабували, не злодiï ж бо i не грабителi. А вийшли, щоб спитати, чого солдати iдуть у ïхнє село.
— Что — о?.. Ах, ты морда хохлацкая! Посмотри на него. Да ты зна-ешь, морда ты этакая, что я тебя за этот вопрос до смерти засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, пока не позову!.. — Ми собi пiдем, — спокiйно знов почав Явтух. — От ви скажiть, чого ви ïдете до нас... Офiцерик оскаженiло заверещав, наказав мовчати i йти в село.
— Ми не пiдемо в деревню! — глухо промовив Явтух, не ворушачися. — Нема вам чого нам показувати... Салдатики! — вмить пiдняв голос i ступив трохи вперед. — Невже ж ви пiднiмете на нас руки? Невже ж... Офiцер люто перебив його i знову наказав Явтуховi мовчати, а солдатам — розiйтися. Явтух, не слухаючи його, голосно говорив до солдатiв: Ви ж не знаєте, за що ви нас стрiлять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили... Солдати почали ворушитися i передивлятися мiж собою, пильно слухаючи селянина. Офiцер бiсився з лютi i кричав, щоб розходилися. А Явтух продовжував: Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самi заробили той хлiб, що забрали!.. Послухайте!.. Хiба ж ви забули? У вас же є батьки, матерi!.. Ми ж вашi батьки, ви ж такi, як ми... Солдати почали ще бiльше ворушитися, передивлятися i шептатися мiж собою. Офiцер з червоного зробився бiлий i став дрижачими руками витягати шаблю.
— Не слухайте ж, не слухайте його! — аж розкочувався повний муки, надiï й страху Явтухiв голос: — Киньте ружжя! Ми ж не бажаємо вам зла. Ви ж не можете зробити такий страшний грiх! Офiцер нарештi вихопив шаблю i закричав, що останнiй раз говорить розiйтися, а то буде стрiляти.
— Не стрiляйте, не стрiляйте, не слухайте його! — Рота! Слушай! — Не слухайте, не слухайте!.. Салдати, зачувши команду, зразу стихли i насторожилися. — Салдатики!.. — викрикнув Явтух з таким болем i з таким одчаєм, що в валцi мов прокинулися всi, а салдати аж здригнулися разом i похмуро глянули на офiцера. Серед селян зразу пiднявся плач, крики, стогнання. Офiцер ще бiльше зблiд i навiть на хвилину зупинився, боячись командувати, але зараз же схопився i диким якимсь голосом закричав: — Слуша — ай! Прямо по мишеням... Пальба — а ротою!.. Солдати, як машини, пiдкинули рушницi i виставили ïх проти людей. У валцi аж ухнуло, дехто кинувся назад, але бiльшiсть твердо стояла, ненависно, зi злiстю дивлячись перед собою. Тодi Явтух знову звернувся до солдатiв, благаючи ïх, щоб вислухали. А ïхнiй начальник не хоче, щоб вiн казав, бо боïться. Мiж солдатами пройшов якийсь рух, рушницi похилилися, а з заднiх рядiв хтось сказав, що треба б вислухати. Офiцера мов опарило. Вiн хриплим переляканим голосом закричав, щоб мовчали, бо застрелить. Але салдатики вже почали ворушитися, i командир, не пам'ятаючи себе, скомандував: Пли! А з заднього ряду хтось разом з ним крикнув: Не стрiляй, братця! Червонi обличчя солдатiв пожовтiли, рушницi задрижали, але нiхто не вистрiлив, тiльки почулося: Хай уперше мужик скаже! Офiцер мов збожеволiв. Вiн iз хрипом пiдскочив до якогось солдатика, шарпнув його, потiм повернувся до Явтуха i, як застуканий звiр, зо всього розмаху рубонув його шаблею. У валцi ухнули i розкотилися страшнi слова: Явтуха зарубав! Але не встиг офiцер озирнутися, як з валки вискочив Микола з ломакою i опустив ïï на голову кривдника. Той захитався i впав мертвий. Явтух правду сказав: салдати не стрiляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тiло вбитого начальника. А в другий бiк верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, САЛДАТИКИ, ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
САЛДАТИКИ!!