<< Главная страница

Момент



Категории Володимир Винниченко ()Ў ./ 10 Клас ()Ў ../../SCHOOL/10class/

Оригинал
(Iз оповiдань тюремноï Шехерезади) I раз Шехерезада так почав своє оповiдання: — Слухайте. Було це навеснi. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову i глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навеснi. Круг мене кохалося поле, шепотiло, цiлувалось... З ким? А з небом, з вiтром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху i життя, змiстом сущого... Словом, кажу вам, було це навеснi. А я, моï панове, ïхав з моïм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону I той кордон я мусив неодмiнно у той же день перейти, не ждучи навiть ночi. Але коли я сказав це Семеновi, вiн мовчки — понуро озирнув мене, знехотя посмiхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув: — Вьо! Ти! А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прiзвище, був чоловiк поважний i випускати з себе слiв без потреби не любив. Сам був парнишка дебелий, гвардiйонець, як казали його односельчани, i на всiх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно i навiть, коли ловили його харцизники, не мiнявся, тiльки ще бiльш насуплювався, очi робились ще меншими, колючими i страшно якось бiлiли губи. — Справдi, Семене, я неодмiнно мушу бути сьогоднi на тiм боцi. Це як собi знаєте! — з натиском повторив я. Семен навiть не озирнувся. На величезнiй його спинi сидiв цiлий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли вiн робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували i прудко лiтали над спиною, неначе чайки в морi понад скелею. Потiм знов сiдали i сидiли якось надзвичайно недвижно, нiби пильно вдивлялися в мене. — Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотiв вiн, зачепивши вiжки за люшню i починаючи робити цигарку. — Були випадки? Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одiрвав один аркушик i полiз в кишеню за тютюном. — А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловiка? — Але було, що й не вбивали? Семен лизнув папiр, витер сiрника, пихкнув кiлька раз i, беручи вiжки, зволив промовити: — А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо! — Ну, то й мене не вб'ють! — постановив я. I, пам'ятаю, менi раптом стало страшенно смiшно: я — мертвий. Цi мушки, Семенова спина, конячинка, на якiй пiдстрибувала комiчно i глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом i... я — будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, надi мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такi ж самi блискучi, зеленкуватi мушки й нiби ворожать, заглядаючи у неï, туди, всередину, де оселилась смерть. I лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелi якiйсь сидять чорнi, великi, таємнi ворони i ждуть чогось... — Як надокучило носити голову на плечах, то йдiть, — раптом несподiвано бовкнув Семен i, шарпнувши вiжками, понуро крикнув: — Вiшта! Ти! Кукурудзяна... Я посмiхнувся. Кукурудзяна насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоïлась i знов затупала байдуже й неуважно. Пам'ятаю, село виринуло якось несподiвано для мене. Не доïжджаючи до його, Семен для чогось пiдвiвся на возi, пильно подивився вперед i, звертаючи кудись вбiк, злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув: — Границя. Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темнiла, як тин, смуга лiсу. Менi якось стало холодно в грудях i завмерло серце. Так. Аж ось вiн, цей кордон. Я жадливо дивився туди, в зашите сонцем поле, накраю якого стояв цей тин, i чув, як менi якось тiсно, нудно, неспокiйно. — Ви мене зараз поведете, Семене? — спитав я. Семен повернув до мене свiй жовто-смуглявий гострий нiс, пiдстриженi вуса й здивовано промовив: — Але! А чи я вже нажився на свiтi, щоб вести вас удень? Он, маєте лiс, в тому лiсi i жовнiри, то йдiть ïм у руки. А мене лишiть ще пожити трохи на свiтi... А я! Справа, очевидно, стояла зовсiм кепсько, раз примусила на таку силу слiв самого Семена Пустуна. — Значить, просто йти на лiс? — А я. Просто на лiс, жовнiрам у руки. Ми ïхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, i менi чогось жаль було ïх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалось, а з ним схопився й той таємний тин. Ми раптом зупинились. Семен мовчки злiз iз воза, пiдiйшов до мене й, незадоволено-суворо, дивлячись убiк, бовкнув: — Так ви таки зараз хочете йти? — Таки зараз. — Можуть убити. — Не вб'ють. — Ну, то лягайте, — сердито хитнув вiн головою на вiз. Я, не питаючись, для чого лягати, покiрно лiг i, зустрiвшись поглядом з вербою, криво посмiхнувсь до неï. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огiрками, й одiйшов. Потiм я чув, як вiн злiз на вiзок, який вiд цього затрусився й заскрипiв, понуро вйокнув, i ми рушили. Довго ïхали отак без дороги. Раптом зупинилися. — Вставайте! — муркнув вiн. Я пiдвiвся. Вiзок стояв бiля повiтки, проти якоï, по другий бiк подвiр'я, стояла маленька, задумлива хатка, а мiж ними — ворота на вулицю. — В повiтку! — хитнув Семен головою i кинув навкруги пильно суворим оком. — Розпряжу коняку та й поведу вас. Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побiг до повiтки. Одчинивши дверi, я ступив до неï... i вiд несподiванки закам'янiв: на розкиданiй соломi, якраз проти дверей сидiла... — уявiть собi!.. — сидiла панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-пiд сукнi, з солом'яним бриликом на колiнах, з здивовано направленими на мене очима. А очi, як у зляканоï ланi, променистi, чистi, великi. Я рiшуче нiчого нiколи не мав проти гарненьких панн, але в повiтцi, на соломi, в подвiр'ï контрабандиста... Я мусив почувати себе нiяково. — Можна ввiйти? — нi з того нi з сього промурмотiв я. Очi панни ще бiльш поширились, потiм швидко пробiгли по менi, здригнулись i бризнули смiхом. — О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе i навiть посунулась трохи по соломi, нiби увiльняючи менi мiсце. А очi ïï зо смiхом i з цiкавiстю дивилися на мене. — Дякую, — засмiявся й я. Менi зразу стало легко й весело. Я непомiтно озирнув ïï. В темному волоссi ïй заплуталась соломинка i дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих i гарненьких дiтей, була трохи випнута наперед. В повiтцi було темнувато, пахло вогкiстю, шкурами, зiпрiлою соломою. — Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? — спитала вона. — Угадали. А ви теж? — Я теж. Ми обоє чогось засмiялись. Влетiла ластiвка, защебетала i вилетiла. Пам'ятаю, в якомусь кутку повiтки тягнулась до землi жовта смуга промiння i здавалась золотою палицею, припнутою до стiни за повiткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в дверi видно було, як лiтали, наче чорнi стрiли, ластiвки. З темних куткiв повiтки вiяло якимсь стародавнiм сумом, якимсь журним затишком. Десь з досадою гудiла оса. Раптом у двiр, пам'ятаю, швидко ввiйшов якийсь дядько, покликав Семена й по спiшно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повiтки, до поля, до села. Семен понуро стояв i слухав, спустивши вздовж тiла руки. Ми ж мовчали. Панна раптом озирнула себе й засмiялася. Ах, якби ви знали, який смiх у неï був! А смiх є дзеркало душi. — Боже мiй, як я вбралася! — скрикнула вона i, швидко вставши, почала знiмати соломинки, якi, мов золотi прикраси, висiли круг ïï сукнi й хиталися. — Знаєте: я вже два днi тут лежу, в оцiй повiтцi! — засмiялась вона до мене. — Ïй-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда? Наче iндiйський вiгвам, чи як то у ïх зветься? Менi дуже подобається. Сумно тут якось. Семен менi ïсти сюди носив. Тiльки трошки вже нудно стало. Ну, нiчого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда? Тiльки слухайте: що ви стоïте так, знiмайте з мене солому. Гарний кавалер! А менi, признатись по правдi, хотiлось би ще бiльш обсипати ïï цими соломинками, якi так через щось були до лиця ïй. Я, смiючись, сказав ïй це. Вона теж засмiялась, схопила з землi цiлу жменю соломи й, простягнувши менi, сказала: — Ану, нате! Я спокiйно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею ïï голову, плечi, груди. Вона навiть не встигла рук пiдняти i стояла з здивовано поширеними очима. — От, тепер дуже гарно! — сказав я. В сей момент в дверях з'явилась велетенська постать Семена й ввiйшла в повiтку. Не звертаючи уваги на солому на паннi, вiн подививсь кудись в куток i суворо промовив: — Треба зараз тiкати! Стражники трусять уже товаришiв. Зараз у мене будуть. Ми приголомшено перезирнулись з панною. — Чого ж вони шукають? — спитала вона глухо. — Якусь панночку шукають. Мабуть, пiдглядiв хтось, — додав вiн тихше. — Треба тiкати. — Куди ж тiкати? — чогось i я тихо промовив. — Тiкати на той бiк. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лiсу Довго й швидко вибиралися з мiста, прямуючи в лiс, де був кордон. Потiм ми знову пiшли. Озирались рiдше, але пильнiше дивились вперед до лiсу, який все наближався та наближався до нас. — Кордон у лiсi? — спиталась вона. — Здається. Так говорив Семен. Перед нами далеко зачорнiла пiдвода. Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготiлись. — Єрунда виходить? — питаюче й зо смiхом сказала панна. — Хм! — безпомiчно озирнувся я. — Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Нiби спочиваємо. — Правильно! Сiли. Заховали ноги пiд свитки i знов обдивились самих себе. — Нi! Ми так схожi на старцiв, — засмiялась вона. — Так не можна. Сядьте iнакше. Не так... Сховайте ноги в пшеницю. — Не — жито, — для чогось поправив я. — Все одно. Ну, так... Вона ставала все ближчою й ближчою менi. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потiм розлучились, а тепер знову зiйшлись. Вiз наближався... Ось уже порiвнявся з нами. На йому сидiло троє дядькiв з довгим, аж до плечей, волоссям i в капелюхах, похожих на переверненi догори ринки. Двоє з них сидiло, поспускавши ноги через полудрабки, а третiй поганяв. Вони всi пильно подивились на нас i пробiгли далi. — Зiйшло! — весело хитнула панна головою. — Ходiмо! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди! I вона здерла з голови менi шапку, ласкаво-тепло посмiхнулась i сунула шапку в кишеню своєï свитки. — Коли треба буде, дам... А гарно, правда? — раптом весело засмiялась вона. Я якось озирнувся на себе й справдi помiтив, що менi тепер дуже гарно стало — якось бадьоро, цiкаво, дужо. — Як вас зовуть? — спитався я ïï раптом. Вона лукаво глянула на мене: — А вам для чого? — Як то для чого?.. Цiкаво знати, з ким iдеш. — Фу, казна-що! Хiба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу. — Через що? — Не хочеться. Так краще. I сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карi очi, потiм... Яке у вас волосся?.. Русяве, здається. Ну, да... Русяве волосся. Ну, i так далi. А iм'я — пошлiсть. Правда? — пiдняла вона якось мило брови й засмiялась. Я теж засмiявся. Рiшуче, я знав ïï, — ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берiзкою, а я вiтром? Вона тремтiла листям, коли я спiвав ïй в тихий вечiр пiсню вiтра? Хто скаже, що нi? Може, ми були парою колоскiв i близько стояли один коло одного? Хто його знає, але я знав ïï давно — давно. А лiс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стiна його тупо, мовчки дивилась на нас, i вороже щось було в цьому поглядi, холодне, заховане в собi. — Лiс... — тихо прошепотiла панна, дивлячись на мене уважними, нiби трохи здивованими очима. — Треба обережно йти тепер... — одповiв я. — А знаєте, менi чогось зовсiм не страшно... Цiкаво тiльки дуже... — здивовано посмiхнулась вона. Я глянув на неï. Надзвичайно гарна була вона тодi. I, пам'ятаю, в грудях менi сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулостi, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподiвано, вiд нудьги, заходите в храм, i вас охоплює, разом з хвилею звукiв, цiла хмара асоцiацiй, почувань, i ви почуваєте, як вам стає безмiрно журно, тепло, затишно. — Знаєте, ви надзвичайно гарнi зараз! — проти волi вирвалось у мене. Вона злегка почервонiла, очi ласкаво глянули на мене, й вона засмiялась: — Я не знаю, що треба сказати на це... Нам обом стало якось радiсно-нiяково, i ми мовчки швидше пiшли до лiсу. Пам'ятаю, пiсля того ми вже не балакали. Iнодi тiльки озирались назад, перекидались короткими фразами й, зустрiвшись на момент очима, потуплювались i мовчки йшли далi. Стiна лiсу ставала вищою, виразнiшою. Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стiнi, пролiзали поглядом мiж дерева i нишпорили мiж ними... Але стiна злiсно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, i чекала нас. — Не видно нiкого... — шепотiла панна. — Не видно... — шепотiв я. I менi щоразу хотiлось взяти ïï за руку, притулитись, злитись з нею i так iти далi. Надзвичайно хотiлось... Але... I ось стiна вже зовсiм перед нами. Зiйти з дороги, перейти вузеньку нивку жита i ми в лiсi. Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою i далеко там вливалась, наче бура рiчечка, в зелене море хлiбiв. Тихо було. Не так тихо, як десь у городi вночi, де мертво спить i камiнь, i страждання, i нiч тонко дзвенить у вухах, як кажан вiчностi. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вiчний процес народження, де вiтрець лащиться i грається з квiтками, кiбець, як прив'язаний за нитку, часто трiпочеться на однiм мiсцi i, нiби вирвавшись, кидається згори в зелений хлiб; а в хлiбi одбувається якась шамотня, якась боротьба iнтересiв кузов, черв'ячкiв, мишей, колоскiв. — Ходiм... — прошепотiла панна. — Ходiм... — прошепотiв я. I знов менi захотiлось взяти ïï руку... Але... Ввiйшли в жито. Зашарудiло жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники... Лiс стояв недвижно, чекаючи. — Слухайте! — раптом зупинилась панна. — Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живi, напишiть по такiй адресi... — Вона сказала адресу i кiлька раз повторила ïï. — Напишiть так: Мусю вбито на кордонi. Вмерла так, як вмирають тi, що люблять життя. Бiльше нiчого... Чуєте?.. Зробите? — Зроблю... — тихо сказав я, i... менi жагуче хотiлось взяти ïï руку, тiльки одну руку в цьому рудому, шершавому рукавi... Але... — Ну, тепер ходiмо! — рiшуче прошепотiла вона i, зустрiвшись з моïми очима, нiби впилася в них поцiлунком своïх очей, i ми рушили... Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись i впиваючись очима в нерухомий тин дерев... — Чуєте ж: Як вмирають тi, що дуже люблять життя! — раптом повторила вона. Я мовчки хитнув головою. Жито скiнчилось. Починався лiс. Старi товстi дуби, широко розставивши волохатi руки — вiти, нiби приймали нас в своï зрадливi обiйми. Стрункi берези, бiлi, мов оголенi до пояса, соромливо стояли мiж дубами i ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гiлки на гiлку якiсь пташки. — Сядемо... Треба роздивитись куди йти... — прошепотiв я. Ми ввiйшли в кущi i, вибравши мiсце, звiдки нам було видко лiс, а нас самих не видно, сiли. I стали дивитись. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущi, тiнi... — Я нiчого не помiчаю... — прошепотiла Муся. — Я теж. — Мабуть, далi... — Мабуть. — Посидьмо ще трохи... Гарно тут... Спiшити нiчого... I вона тихо, журно, лагiдно посмiхнулась до мене. Ми затихли. Лiс нiби помирився з нами й не дивився так вороже i суворо; дуби iз спiвчуттям поглядали на нас згори; оголенi берези несмiло визирали з-за них i посмiхались бiлим гiллям. Лiс помирився з нами й провадив далi своє життя, життя кохання, народження, росту. На блiдих квiточках кущiв дiловито гудiли бджоли; тукав дятел десь вгорi; двi пташки, пурхаючи з гiлки на гiлку, подивлялись на нас i несподiвано зливались в обiймах. Лiтали сплетенi коханням метелики або в щасливому безсиллi сидiли, на листку й поводили вусиками. В травi парами кишiли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя. Люблю я цей процес у лiсi, в полi! Чистий вiн, не скалiчений цими моралями людей, не заслинений лицемiр'ям похотi, сильний, одвертай, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвiдомих протестантiв проти лицемiр'я старшого брата свого — людини. Оддаючись зо всiєю силою цьому процесовi або, як сказав би цей брат — людина, зо всiм цинiзмом, вони, цi кузьки, метелики, нiби говорять йому: На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема паспортiв, моралiв, уложенiй о наказанiях, ми маленькi, здоровi, чистi цинiки. Ми з Мусею дивились на ïх, а вони лiтали, повзали круг нас, цi цинiки, вилiзали парами, сплетенi коханням, нам на колiна, сiдали на голови. Квiтки дивились на нас i пашiли духом кохання i цвiту. Берези шептались мiж собою, оголенi, бiлi берези. — Душно якось... — прошепотiла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом. А я мовчки дививсь на неï, i чудно менi було якось. Ми — двоє людей, загнаних другими людьми, — сидимо i маємо зараз через щось iти ще до якихось iнших людей, що десь стоять у цьому лiсi серед його кохання i ждуть нас з смертю в руках. Ми — двоє загнаних людей, близькi, з очима, повними ласки й тепла одне до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цiєю ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє людей, а не кузьок, — сидимо i не смiємо цього зробити, бо... бо ми ж всього кiлька годин знайомi одне з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане нi моралi, нi законiв, не стане нi кузьок, нi ласки, нi тепла, але ми... не смiємо. — Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся i з ласкою закрила менi очi рукою. Тодi я схопив цю руку, притулив ïï до губ i завмер. Муся дивилась на мене якось тепло, задумливо, сумно. — Будете згадувати, як уб'ють мене? — прошепотiла вона. — Вас не уб'ють! — А я вас буду... Я присунувсь ближче до неï i притуливсь лицем до плеча ïï. Свитка колола лице, але була милiша оксамиту. Груди ïï почали здiйматись вище частiше. — Не треба... — прошепотiла вона. — Вам неприємно? — глухо спитав я. — Нi... так... — Так чого ж не треба? Вона повернула до мене голову, посмiхнулась i любовно-тихо погладила лiвою рукою по лицi. Берези визирали з-за дубiв i безгучно, радiсно смiялися; дуби ласкаво, поважно посмiхались в своï кудлатi вуса; метелики й кузьки смiливiше пурхали, повзали... А там, далеко, десь у вогкiй глибинi, в таємнiй напiвтьмi лiсу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива... — Мусю!.. — пригорнувсь я. Вона глянула в моï очi, в моï жадно розкритi губи. — Нi. Не треба... — Мусю!.. — Ходiм уже... Пора... — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надiньте, i ходiм... Пора... Лiс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетiли в глиб його. Темна глибина ждала нас. Я надiв шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Лiва щока моя горiла, в руцi ще була теплота ïï ручки, а в грудях з таємноï вогкоï глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне. Зцiпивши зуби, високо пiднявши брови, ми обережно ступали i, хруснувши сухою гiлкою, зупинялись, озирались i слухали. — Де ж саме межа? — питала Муся. Я здвигував плечима i йшов. Йшли по лiсу довго й обережно. Серед дерев засiрiло. — Ш-ш!.. — зупинились ми. Якийсь просвiт... дерева рiдше... Там! — мовчки глянули ми одне на одного... Ступили кiлька крокiв i завмерли... Десь тукав дятел... Шашiль гриз дерево... Одiрвався сухий лист, зигзагами захитався i впав... — Ш-ш!.. Ще кiлька крокiв... Просвiт бiльше... Засивiло небо... Руки дрижали, пiд грудьми проходили холоднi хвилi, серце гупало... Я зробив знак, випустив ïï руку, i ми поповзли, безшумно переставляючи колiна i вибираючи руками мiсця без гiлок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з мiцно стиснутими устами, зiгнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звiром, сильним, напруженим, диким. Просвiт ширшав. Засинiло небо... далеко-далеко... Прокотивсь якийсь звук i завмер. Ми закам'янiли... Довго лежали i слухали... Тукав дятел... Писнула пташка, сiла на гiлку, повертiла довгим, як перо, хвостиком i пурхнула... Серце билось несамовито. Знов поповзли... Крiзь рiдкi дерева, крокiв за три перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусi, пiдвiвся i подививсь. Це, мабуть, i була та сама межа... Я трошки посунувсь i глянув вбiк. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий, незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябi. Круг ïх таємна порожнеча... Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло ïх людина, i порожнеча тiльки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смертi? Я озирнувся до Мусi. Вона теж пiдвелась i напружено дивилась вперед. — Тут! — хитнув я головою. Потiм нахилився до неï, мiцно взяв за руку i прошепотiв: — Прожогом вперед! На крик i вистрiли не зупинятись! Все одно... Ну!.. Я випустив руку ïï, зiгнувся i кинувсь вперед. Хруснули гiлки, але, здавалось, зашумiв весь лiс, замиготiли стовбури, вдарив свiт, в очах промайнула картина якоïсь довгоï, рiвноï просiки, i разом хтось десь крикнув, поперед мене вибiгла постать Мусi з поверненим вбiк блiдим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув пострiл, виринув пiд ногами якийсь рiвчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусi, якiсь кущi, вiтер в вухах. I щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повiтря гiр, як могучий потiк. Летiли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стiна лiсу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкiсть смертi. Муся зупинилась. Очi горiли ïй, лице дрижало великим, безумним щастям побiди, побiди життя. — Єсть! — гордо, дико вирвалось у неï, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здiймалась ïй на грудях, серпосхожi пасма темного волосся розвiвались, губи гордо розкрились i пашiли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо пiдняла вона руки i, обвивши ними мою шию, жагуче — скажено притулилась до мене. Єсть!! — крикнула вся моя душа, вся iстота моя назустрiч ïй. Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який змiтає все смiття нетреба, не можна, це було щастя кровi, мозку, нервiв, кiсток; це було найвище щастя народження, народження не з слiпими, а з одвертими, видющими очима душi. Раптом вона одiзвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моïми жадiбними устами i знову одiзвалась. — Сядемо... — безсило опустилась вона на землю. Сiли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посмiхались одне до одного i поглядали на стiну лiсу. Там було тихо. Довго сидiли так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рiвнiше. I непомiтно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотiлось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед. — Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рiшуче стрiпнувшись уся. Я чекаючи глянув на неï. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене i глухо промовила: — А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я пiду в один бiк, а ви — в другий. I нiколи ви не повиннi шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть? Я сказав i здивовано дивився на неï. — Нiколи!.. Бiльше цього нi ви менi, нi я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, нiколи не вмирати. Розумiєте мене, хороший? Єсть якiсь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумiєте мене? Я розумiв, але мовчав. А вона, нiби дивлячись собi в душу, одривисто напружено говорила: — Щастя — момент. Далi вже буденщина, пошлiсть. Я знаю вже. Саме найбiльше щастя буде мiзерним в порiвняннi з цим. Значить, зовсiм не буде. Так менi здається, так я зараз чую отут... — вона показала на серце. I, криво посмiхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима пiд стреленоï ланi. Я розумiв ïï, розумiв ïï моєю невiдомою тугою, цiєю великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумiв ïï всiєю налиплою на мою душу буденщиною. Розум дивувався, протестував в глибинi душi, але я мовчав. Сонце пекло, шепотiлись кущi. Потiм вона пiдвелась, стала на колiна, обхопила мою нахилену голову i припала довгим жагучим поцiлунком. — Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотiла вона, пiдводячись. Я буду носити вас в душi. Я схопив край ïï сукнi, поцiлував i випустив. Вона тихо пiшла, а я сидiв, i в менi з мукою щемiло осиротiле щастя. Надi мною синiло небо, i сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав i вбирався в журнi, прекраснi, чистi квiти минулого образ панни. Хто вона, де вона, й досi не знаю, але я завжди ношу ïï в душi.
Неореалiстична iмпресiонiстична новела В. Винниченка Момент утверджує думку про те, що щастя — це мить. Щаслива мить кохання, не забрудненого буденщиною i вульгарнiстю, на все життя залишиться свiтлiшi спогадом для лiричного героя та Мусi. Образ панни — втiлення iдеï вiчноï жiночностi, краси.

Метки Момент, ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Момент


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация